Что меняет терапия

В мене позавчора все рухнуло..

Моя терапевт сказала мені, що ми закінчуємо терапію. Чесно кажучи, я думала це безкінечно😅 Бо приблизно за 5 років я змінила трьох терапевтів та два методи.

Йдеш в терапію і на 3-й сесії тобі здається, що ти вже майже з усім розібрався, а от всім, хто навколо — треба срочно записатися на сеанс. Ти уже майже просвєтльонний, а вони ще такі темні.

На сесії 10-й тобі здається, що ти сам можеш бути терапевтом і лічиш усіх, кого не лєнь особистими кордонами, знанням про нарцисизм і валідацію.

Тобі здається, що всі токсичні, а ти рожевий кролик у цій вселенській сансарі.

Перший рік терапії я б назвала невмілою прелюдією до першого сексу: тобі хочеться втекти від страху, але вже дуже цікаво чим це все закінчиться.

На другому році стається відкат. Ти розумієш, що ти ніфіга не розумієш. Що твої уявлення про світ і власну силу дуже ілюзорні. В тобі просинається Кафка і Сартр, а з ними приходить якесь глобальне розчарування в собі. Якось мені терапевт сказала: напиши листа Богу. Я їхала в метро з очима по 5 копійок, втупившися в сніги над Дніпром: в сенсі Богу? Тобто я не все контролюю? Це був справжній смачний ляпас. Справа не в тому, що я не вірю в Бога. Просто нас вчили, що десь він там, заправляє своїми справами на небі, погрожуючи пальцем неслухняним дітям і почісує бороду. А я тут, їду собі в метро, я нічого такого не зробила.

Ну і сіла я писати: привіт Бог, день сьогодні був так собі, я лікувала головний біль кокаколою, ти пробував колу?

Ця маленька штучка повернула в реальність, де може статися все, що завгодно і ти не можеш на це впливати.

І я злилася. Бо терапія постійно відкриває тобі те, що ти прийшов в цю терапію назавжди стерти.

А далі, ти нікого не лікуєш, не задовбуєш присвоєними цитатами твого терапевта, відпускаєш ідею відправити батьків на гештальт. Ти вчишся приймати усе. Себе, а з цим приходить одразу і все інше. Це найважча робота у цьому світі, бо те, що ти думаєш про себе і те, як ти поводишся і мислиш дуже часто розбігається.

Останній мій відкат в пучину «та якого хєра» стався позавчора, коли я зрозуміла, що це кінець. Бо бляха-муха, виявляється остаточно, що терапія тебе не міняє в тому значенні, в якому ти очікуєш. Ти не стаєш ендорфіновим амбасадором, з твого життя не тікають тараканами труднощі… все лишається. Але ти просто починаєш бачити реальність.

Я йшла в терапію змінити реальність. Але там мене навчили в ній бути.

Терапія, як стадія ініціації у дорослість. Вона дорощує тебе там, де ти лишився травмованою дитиною і не зміг вирости.

Мої друзі кажуть, що я головний маркетолог психотерапії у нас в країні;) хай буде так)

Анжела Єременко